Авторка кілька років жила за кордоном, але тепер повернулася додому — у свою дитячу спальню.
Courtesy of Billie Schwab Dunn.
- Після семи років життя в Лондоні я нещодавно повернулася додому до Сіднея.
- Я зважилася на це, коли закінчувався мій робочий контракт, а договір оренди наближався до продовження.
- У 31 рік я одразу переїхала назад у батьківський дім — до своїх батьків.
Провівши сім років за кордоном і вибудовуючи життя в Лондоні, я зібрала речі, сіла на рейс в один бік до Австралії та **повернулася прямо в дитячу кімнату**.
Рішення далося нелегко, але реалізувалося швидше, ніж я могла уявити. **Мій робочий контракт завершувався**, оренда підходила до продовження, а я почувалася абсолютно виснаженою. У травні мені здалося, ніби сам всесвіт підказує: настав час попрощатися з ритмом великого міста, який був моїм домом протягом більшої частини 20-х.
Після років гіперсамостійності і життя якомога далі від родини я знову живу з батьками у 31. Якби моя 24-річна версія побачила це, вона б не повірила, але Лондон **фінансово виснажив мене**. Це був єдиний реалістичний наступний крок.
Я розумію, що мені пощастило з батьками, з якими я добре ладнаю, але це не означає, що я не хвилювалася. Відтоді як я знову оселилася разом із батьками, сталося три речі, які мене по-справжньому здивували — і, що несподівано, **нестача приватності** не входить до цього списку.
Повернення під батьківську опіку: до цього треба звикнути
Через два тижні після приїзду в Австралію я серйозно травмувала щиколотку й на шість тижнів стала майже повністю нерухомою. Мої дні складалися з прийомів у лікарів, поїздки до відділення невідкладної допомоги та численних обстежень, щоб з’ясувати причину. **Батьки були поруч на кожному етапі**.
У Лондоні мої сусіди по квартирі інколи навіть не писали повідомлення, коли я тижнями лежала в ліжку з коронавірусом або через важку анемію. А батьки, навпаки, залишаються **надійною опорою**: готують мені їжу й роблять чай, коли це потрібно.
Я завжди пишалася своєю самостійністю, інколи навіть надмірно, тому часто відчуваю провину й постійно дякую. Згодом тато сказав, що **мені не треба їх дякувати** за такі речі. Я все одно дякую.
Мені було незвично від такої уваги, але я нагадую собі, що забрала в них роки можливості піклуватися про свою єдину доньку. **Я просто відвикла** від цього.
Побут і харчування: ми їмо по-різному
Ми з братом жартуємо, що батьки їдять «як пташки» і майже живуть на перекусах. Живучи разом, я помітила, що вдень вони з’їдають зовсім мало, іноді лише щось перехоплюють, а потім готують вечерю.
Я ж звикла до **регулярних прийомів їжі**. Останні сім років я їм однаковий сніданок щодня, люблю повноцінний обід і зазвичай маю п’ять улюблених вечерь по колу. Тому, живучи з ними, я нерідко ловлю себе на тому, що **скаржуся на голод**.
За останні місяці нам усім довелося підлаштуватися під харчові звички одне одного: батьки зрозуміли, що в домі має бути більше продуктів, щоб мені вистачало. Вони також почали готувати деякі з моїх улюблених рецептів, зокрема тофу та овочевий стір-фрай.
Рідні стіни стали чужими: дім дитинства сприймається інакше
Я почуваюся тут комфортно, але не маю відчуття, що можу поводитися так, ніби це **мій власний простір**. І це не через батьків — вони не раз заохочували мене кликати друзів у гості. Просто минуло надто багато часу, і тепер я часто відчуваю себе гостею.
Особливо дивним здається моя спальня: вона для мене майже незнайома. Колись мені могла подобатися тюлева лампа біля ліжка, яку я обрала у 16, і портрет Одрі Гепберн, але зараз — ні. А картина, яку я намалювала у 17 і яка висить над узголів’ям, змушує мене відчути, ніби я **перенеслася в інший час**. Це повертає до молодшої версії мене, якій у Сіднеї було не надто добре.
Ситуацію ускладнює те, що з багатьма речами довелося попрощатися, а мої коробки досі в дорозі. Можливо, коли я оформлю кімнату під себе, **вона нарешті стане моєю**.
Попри необхідність адаптації, я вдячна, що на цьому зміни й закінчуються. Спочатку я планувала залишитися тут на пару місяців, поки стану на ноги, але тепер розумію: це буде **ближче до року**. І я вважаю великою удачею, що в мене є таке м’яке місце для приземлення.
